Участь у заході міжнародного рівня - ХІІІ круглому столі «Українське суспільство і пам'ять про Голокост: наукові та освітні аспекти»

27 січня 2020 року в Києві до 75-х роковин звільнення в’язнів нацистського табору Аушвіц, у Міжнародний день пам’яті жертв Голокосту, відбувся ХІІІ круглий стіл «Українське суспільство і пам’ять про Голокост: наукові та освітні аспекти», в якому мені випала честь взяти участь. Урочистою промовою захід розпочали директор Українського Центру вивчення історії Голокосту Анатолій Подольський та його заступник Катаріна Бук.

Із вітальним словом виступили представники іноземних держав: заступник посла держави Ізраїль – Йоав Бистрицький, керівник відділу культури Посольства Німеччини – Катаріна Шаупп-Карманн, а також очільник єврейської общини Дюссельдорфу – Матіас Ріхтер. Досить глибокою та проникною була промова голови Всеукраїнської асоціації колишніх в’язнів концтаборів і гетто – Бориса Михайловича Забарко.

Щорічний круглий стіл «Українське суспільство і пам’ять про Голокост: наукові та освітні аспекти» традиційно складався з трьох сесій: дослідницької, освітньої та сесії, присвяченої збереженню пам’яті про Голокост. Цікавою була презентація нових видань з історії Голокосту та Другої світової війни.

У першій сесії «Історія та пам’ять про Голокост: дослідницький вимір» дуже зацікавила своїм дослідженням щодо охоронців концтабору Аушвіц  к.і.н. Тетяна Пастушенко, після виступу якої у всіх присутніх постало цілком закономірне питання: на що здатна людина заради власного порятунку, і чи може врятуватися тоді, коли вибір зроблено? Ще однією неоднозначною в плані питань-відповідей стала доповідь д.п.н. Максима Гона «(Не)свій біль у системі координат колективної пам’яті». І знову постають закономірні питання: чи потрібно етнічним українцям меморіалізувати пам’ять про Голокост? І якщо дехто з нас скаже: «Ні – це чужа історія!», то рівненська письменниця-українка, пишучи вірші про Голокост, скаже: «Я присвоїла собі чужу біль!». Дослідницький блок дає нам багато питань і чимало часу для майбутніх роздумів.

Друга сесія «Сучасні неформальні педагогічні практики у навчанні про історію Голокосту» теж була корисною. Цікавим для мене виявився досвід Анни Ямчук – менеджерки з музейних програм та роботи з громадськістю Чернівецького музею історії та культури євреїв Буковини. Події сучасності вимагають від нас розповідати про трагічні події минулого (і Голокост не є виключенням) із раннього шкільного віку. Саме тому співробітники музею в Чернівцях зпроектували комікси про історію єврейського народу на Буковині та події Голокосту, для доступнішого розуміння цих фактів дітьми молодшого шкільного віку. Велике враження на всіх справила  презентація виставки «(Не)дитячі історії» Надії Уфімцевої, аспірантки Національного університету Києво-Могилянська академія щодо короткого життя десятьох єврейських і ромських дітей в період Голокосту. Виставка скоро буде представлена в соціальних мережах і доступна для використання педагогами, як на уроці, так і в позакласній роботі.

У сесії ІІІ «Ініціативи в сфері збереження пам’яті про Голокост» цікавим був виступ Матіаса Ріхтера – координатора проектів єврейської  громади Дюссельдорфа. У представленому виступі він поділився досвідом щодо меморіалізації пам’яті про Голокост в українському вимірі. Не менш цікавим виявися виступ Сергія Бурова, директора Освітнього дому прав людини щодо ролі історичної пам’яті у навчанні правам людини. Саме в цьому контексті Сергій  детально висвітлив майбутні проекти Освітнього дому прав людини. Неоднозначною була доповідь Вікторії Яременко, співробітниці Українського Інституту Національної пам’яті щодо подальшої політики і майбутньої траєкторії Інституту в ракурсі тематики Голокосту.

Загалом ХІІІ круглий стіл пройшов на одному диханні, і в черговий раз було наголошено на важливості освітньої та просвітницької роботи в питанні пам’яті про Голокост задля того, аби засвоїти уроки Голокосту та запобігти проявам ненависті, дискримінації, расизму та упереджень у майбутньому.

Савицька О.А., учитель Вознесенського ліцею «Інсайт»

Задайте свое питання